119.06.11, 20:41

Усе це трохи тяжко. Щось у меморіялах не те. Там завше має бути життя, наступне покоління. А то якось мертвотно. Ніде ні пляминки, бррррр. І памнятників я не люблю. І церков. Боже мій, яка я жахлива істота.

220.06.11, 11:07Відповідь на 1 від Гість: Тінуська

щодо меморіалів, то я з Вами цілком погоджуюсь. там дійсно бракує життя. але у тому комплекі з "дахом у зламах" є багато цікавих принагідних речей: тогочасні рекламки зубної пасти, оголошеня про вистави (які ціпляли на стовбах) і т.п. Ви знаєте, оживляє загальну атмосферу.
а щодо церков, то не погоджуюся. прочитайте дещо про українську школу іконопису (напр., Степовика), відвідайте кілька старих дерев'яних храмів, чи будь-яких інших (бажано на самоті). думаю щось зміниться у сприйнятті і себе, і Бога у собі.
Я, до речі, час від часу буваю у відрядженні у Форосі. Там високо в горах є церква Воскресіння Христового. коли там на самоті молюся, то щось зі мною незвичне діється і сльози навертаються...

320.06.11, 16:32Відповідь на 2 від Oleksander

Дякую. Мене церковники цілком радісно сприймають і в моїй природній іпостасі язичника.